Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

подав я свою постійну адресу, приходили відповіді без успіху. В такім ожиданию минуло знов кілька місяців, мене морочили знов безсонні ночі, я губився в здогадах, думав вже, що ціла історія розвіялася прозаїчно без останньої дії, як примара, і се незвичайно боліло мене. На запити по відомих редакціях діставав я лише потвердження смерті старого приятеля, стрічав некрологи, писані на швидку руку, з замітним здержаним тоном, а в одній часописі стрінув увагу, що про життя того поета не дасться нині ще нічого сказати, і хто б поважився розбити хмару суперечностей, то скоріше затемнив би справу, ніж роз'яснив її.

В сім випадку проста правда, яку я пережив і знав досі, мала для мене більше принади, ніж всі сентиментальні вісті газет.

Все ж таки останній акт був одною з головних причин мого смутку, який почав вже був розвиватися в духову недугу, аж несподівана нова подія відновила мою силу.

Одного вечора вибрався я на бульвар в далекім чужім місті. Чому мене саме в ту пору зібрала охота вийти на місто, донині не можу вгадати. Знаю лише, що ніколи не люблю перечити свому підсвідомому голосові, він ніколи не обманув мене, а все дав щось нового. Але сим разом зайшла одна перешкода. По дорозі пристали до мене два принагідні знайомі і се попсувало правильну послідовність цілої події. Я хотів позбутися їх, говорив мало, скручував навмання з одної вулиці в другу, нараз станув око в око з моїм старим приятелем.

Він підіймив палець до капелюха, якби в осторогу на моє поведения, я оглянувся за своїми обома знайомими, старий помітив, що я в товаристві, і перейшов набік, я відлучився від тих обох і побіг за ним, доглянув його мигом ще раз в юрбі прохожих і в тій хвилі він пропав мені з очей як під землю.

Захват і розпука обгорнули мене. Мені видалося, що він пішов в противнім напрямі, мав враження, що станув і озирнувся, як би чекав на мене. Я побіг за ним – нема.

Метнувся в один бік вулиці і в другий – по старім ні сліду.

Схвильований і змучений до краю, вернувся я пізно вночі на квартиру, ліг не роздягаючися і по кількох місяцях уперва заснув твердо.

Рано встав я здоровий і веселий.

Так, старий поет не спочив, творить, ми ще побачимося не раз, його п'ята дія ще далеко!..

Орест Авдикович

(1877–1918)

Народився в с. Сороки біля Бучача на Тернопільщині. Вчився в Гірничій академії в м. Леобен (Австрія), згодом – у Львівському університеті. Вчителював у гімназії в Перемишлі, займався громадсько-культурною діяльністю.

О. Авдикович з 1898-го по 1901 р. написав понад півсотні оповідань, ліричних поезій у прозі й гуморесок. Видав у Львові «Нарис одної доби» (1899), збірки «Поезія і проза» (1899), «Метелики» (1900), «Нетлі» (1900), «Демонруїни» (1901), «Моя популярність» та інші оповідання» (1905).

З балу

I

Стрінулися на вулиці.

– Добрий день, докторе! – заговорив Бешко. – Добре, що я тебе здибав: маю щось важного сказати.

– Що ж таке? – спитав байдужно доктор Олександр.

– Та… коли, бачиш, забув в сій хвилі… Ага… де так ідеш?

– Я – до редакції, як кождого дня.

– А на баль ідеш… розуміється… що?

– На який баль?

– Касина.

– Ей, лишаю молодшим… забаву.

– Ото сказав, що знав… Який мені старець. Чоловіче, тобі треба ще вражінь…

– Чи мало я їх пережив… та… шкода говорити… Де так летиш?

– Іменно мав я тобі се сказати… їду на дворець…

– Ну, то їдь здоров.

– Та-бо не перебивай… Має приїхати моя кузинка… панна ВіраМертинська… знаєш її… що?

– Трохи.

– Отже, прийди на вечерок – буде забава… Пам'ятай, зроби то для мене… Ну, що? Прийдеш? Кажи!

– Може.

Розійшлися.

«Страшно здивачів хлопчисько», – думав Бешко про товариша. Всів на трамвай і поїхав просто на дворець – по кузинку.

Своячок і знайомих наїхало більше. Бешко поклав собі, мабуть, за задачу студіювати, як то виглядають в «будній день» ті, що у свято тріумфують, як королеви балу…

І панна Віра приїхала з вітцем – очевидно, на бал. Покликуючися на своє «свояцтво», впросився Бешко на фіакра панства Мертинських і вже по дорозі мав охоту ангажувати кузинку до першого лансьє…

II

У велично пристроєній залі йшов уже другий з черги танець. Доктор Олександр сидів в буфеті і… нудився. Між тим прибіг до нього Бешко і сповістив, що на залі явилася панна Віра. Доктор нервово поворушився у своїм кріслі. Його обняв дивний неспокій радості чи невдоволення – а може, й… болю. Поневолі піднісся з місця й, оглянувши в дзеркалі умучене своє лице, пробурмотів: «Старий я вже, а ще досі – дитина…»

– Бешку, заведи мене на салю і представ.

Бешко взяв товариша під руку і з шармантським поклоном порекомендував панночці:

– Маю честь представити: мій товариш… доктор…

– А, дуже мило… знаємося від «дитинних літ», – перебила панна Віра святочний акт рекомендації.

Бешко відійшов і полишив Олександра з Вірою самих. Довга хвиля немилої мовчанки і взаємних, несмілих обзорин, споглядів і вижидання… Лице панночки паленіє… Олександр, зворушений, мовчить також і підкручує чорнявий вус… Обоє вдивляються собі несміло в очі…

– Ви не гуляєте, пане докторе? – спитала найперше панна Віра.

– Дотепер я не гуляв.

– Чому ж?

– Не виджу приємності в танцях.

– Колись ви так дуже любили гуляти.

– Так… колись… я пропадав за танцями.

– Зміняємося…

– Очевидно…

Підійшов Бешко і попросив панну Віру в танець.

– Змінився той пан доктор.

– Дарма, всі зміняються з ходом часу… І ви, тіточко, змінилися…

– На гірше чи на ліпше?

– Не знаю, бо не кажу того від себе.

– А в чиїм імені?

– Пан Олександр… звірився.

– Як? Розкажи.

– Будете гніватися?…

– Ні! Прошу тебе, розкажи всьо докладно. Що казав доктор про мене?

– Говорив, що ви… змінилися.

– З якого згляду? Кажи щиро.

– Казав, що ви збридли…

– Так… а що більше?

– …Що у вас ніс задовгий… і що псує симетрію лиця.

«Підлий, – подумала з гірким жалем панна Віра, – а я цілих п'ять літ думала